Моя найперша церква

За вікном стугонить вітер, кидаючи об шибку холодні краплі дощу. Ті стікають тоненькими цівками, залишаючи за собою вузенькі стежечки. Сотні маленьких стежок. На фоні затягненого сірим балахоном неба яскравим полум’ям горить верхівка старого клена. Я вдивляюся туди, притулившись щокою до холодної шиби — при такому розкладі завжди добре думається.

Я розповідаю Богові про те, що на серці. Про найбільш сокровенне. Про те, що чуюся абсолютною марсіанкою, день за днем виконуючи рутинні хатні обов’язки — прибирання, готування, миття, прання, доглядання за дітьми, домашні завдання й ще величезну купу всього іншого. А мені хотілося б подорожувати — зустрічатися з людьми, вести тихі й глибокі розмови за філіжанкою кави, почуватися потрібною — у будь-якій іншій не хатній сфері. Робити щось таке, що могло б змінити хоча б чиєсь життя на краще.

Він терпляче слухає — не перебиває.

Узагалі, я завжди дивуюся Його терплячості. Вислуховувати мої такі дріб’язкові примхи, маючи при цьому таку величезну купу невідкладних важливих справ — це мистецтво. Та Він знає, що для мене це важливо, тому сприймає все дуже серйозно.

І мовчить.

Дає мені можливість добре подумати.

Тоді Дух Божий промовляє до мого серця. І те, що ще годину тому виглядало як непробивна стіна, у світлі Його любові починає набувати зовсім іншого сенсу. Глибшого, раціональнішого.

Я думаю, що принципи Царства Божого кардинально протилежні до тих, що є у світі, де я живу.

Я прагну служити іншим не тому, що так сильно за них турбуюся.

Просто так легше.

Люди, що довкола, знають мене з кращого боку, бо я ж не показую їм свої недосконалості. І мені приємно, коли про мене думають добре. Я з іншими завжди усміхнена, привітна, готова допомогти навіть попри те, що не завжди добре чуюся. І коли я приходжу до церкви, то з мене можна ікону писати — така я світла й незаплямована.

Але я знаю, як усе є насправді.

Вдома я не завжди усміхнена. Інколи непривітна (мій чоловік може це підтвердити). Не тому, що роблю це навмисне — вдома я така, яка є насправді. Буваю втомленою, хворою, розчарованою — і тому дію відповідно до своїх емоцій. Удома я не намагаюся справити доброго враження — і в цьому моя проблема. Бо в церкві, у гостях, на місії чи де б то не було — я граю роль позитивного героя.

А вдома я справжня.

Але моя сім’я — це моє перше й найосновніше служіння. Це — моя перша церква.

І до того часу, доки я не навчуся правильно розставляти пріоритети, служіння іншим буде простою спробою втікати від важчого.

Але про це все знають лише двоє — Ісус і я.

P.S. Пишучи це, не маю на меті вдарити по руках тих, хто служить іншим. Служити дуже важливо!

Просто коли правильно розставлені пріоритети — від цього виграють усі.

І Бог, що знає серце, тішиться, коли бачить правильні мотиви.

Світлана ГАЛЮК

Благовісник, 1-2,2022